«Щастя любить тишу» — це не про нашу родину: ведучий Тімур Мірошниченко

Тимур Мірошниченко
Український телеведучий Тімур Мірошниченко і його дружина, юристка та популярна блогерка, Інна — про батьківство, родинні подорожі та благодійність.

Інтерв'ю проведене у рамках інформаційної кампанії усвідомленої благодійності #ПомагайЯкМиколай Міжнародного благодійного фонду СОС Дитячі Містечка Україна. Стати Миколаєм та підтримати дітей-сиріт та родини, які потребують допомоги, можна на сайті фонду.

— У вас обох достатньо активні та популярні сторінки Instagram (@timur.miroshnychenko, @_inna_mi_), наповнені переважно фото з вашого сімейного життя. Ви перейшли в формат сімейного блогу свідомо, це була ваша мета чи так вийшло органічно?

Мабуть і те, і інше. Ми з Інною в принципі почали вести наші інста-блоги ще до появи дітей, а коли вони з'явилися, то просто органічно “вписались” в цей процес. Ми вперше стали батьками трошки менше ніж два з половиною роки тому, коли народилась Мія. І дуже швидко, за півтора роки стали батьками і вдруге, коли народився Марко. Ми із задоволенням ділимось нашим досвідом, тому що бачимо, що це цікаво нашій аудиторії. Адже ми так само як багато молодих батьків вперше зустрічаємось з багатьма викликами, ба більше — ми продовжуємо таке ж насичене життя, як і до появи дітей. І багатьох цікавить, як нам вдається встигати все, що ми встигали до народження дітей, тепер ще й з ними.

— А вдається все встигати?

Інна: Про «все встигаєте» — це взагалі топ-питання від підписників. Насправді ми просто робимо те, що любимо, що приносить задоволення. Тому це і здається легким та швидким. І є багато задач, які ми свідомо не встигаємо.

— Часто говорять, що «щастя любить тишу». Ви ж активно ділитесь в Instagram фото з родиною — дружиною та дітьми. Не боїтесь показувати своє сімейне життя в інтернеті?

Т.: Я не можу сказати, що повністю не згоден за народною мудрістю, що «щастя любить тишу», кожному своє просто. Ми, наприклад, коли народилась Мія, вже з перших секунд секунд постили і фото і відео з нею. Ну, як можна таку красу не показувати? (сміється). А от коли люди постять фото своїх дітей зі смайлами на обличчі, мені це здається смішним. Якщо вже не хочеш, щоб зурочили чи ще щось, то в принципі не пости.  Хіба смайл допоможе вберегти від чогось поганого?

І.: Для мене «щастя любить тишу» — це не мудрість взагалі. Це страх, що навколо багато зла, це відсутність віри у власний успіх. Я переконана, що ми отримуємо те, про що думаємо. Якщо наші думки наповнені страхом поділитися щастям, фантазіями про те, як все зруйнується, якщо хтось косо подивиться, то так і буде. Ми притягнемо це у своє життя. Моя філософія така: якщо доля/Всесвіт/Бог дає мене це щастя, то чому я маю робити вигляд, ніби нічого немає? А ще, знаєте, яка є дивна закономірність... Люди, які живуть за принципом «щастя любить тишу» про хороше мовчать, а от коли стається горе, то про нього говорять багато. Так, підтримка ззовні необхідна. Але тоді і маємо картину, коли світ наповнений лише поганим, бо про радісне прийнято мовчати. Ми не хочемо так жити. Ми хочемо транслювати радість у світ, робити життя людей яскравішим.

— Охарактеризуйте свою сім'ю одним словом.

Т.: Любов. Щастя. Тепло. Одного слова замало (сміється). Мірошниченки.

І.: Спокій. Мені в нашому родинному колі завжди спокійно.

— Яким ключовим істинам ви навчаєте дітей?

І.: Я хочу, щоб наші діти знали, що їх люблять безумовно. Не за те, що, наприклад,  Мія слухняна, а Марко гарно вчиться. Мої діти взагалі нічого нікому не винні.  Хочу, щоб діти знали, що головне — щастя, а не зручність для інших. Якими б не були їхні емоції, характер, життя, ми — тато і мамо — любимо їх однаково. Тому я намагаюсь не сварити за те, що хтось кричить і плаче, бо дитина має право на всі емоції і не зобов‘язана їх стримувати, щоб комусь догодити. Я хочу навчити їх проживати емоції, виходити з негативу, а не забивати його цвяхами у маленьку душу.

Т.: В першу чергу це взаємоповага — як до близьких, так і до всіх оточуючих. Наприклад, ми дуже переживали, коли дізнались, що у нас буде друга дитина — як буде Мія (їй тоді було півтора роки) ставитись до когось молодшого. І тому ми з перших днів почали з Мією розмовляти з маминим животиком, я розповідав, що тут росте твій братик, вона теж спілкувалася з животиком, розповідала щось йому, цілувала. Зараз вони вже найкращі друзі, і хоч Марко ще не вміє ходити, вони вже разом граються. Звісно, і сваряться, як справжні брат із сестрою, і обов'язково миряться. Ця повага, те, як вони дивляться один на одного — безцінні.

— Ви реалізуєте у своїй родині модель виховання, яку перейняли від своїх батьків, чи робите навпаки?

Т.: Так, можна сказати, це логічне продовження тої моделі чи системи виховання, яка була у моїй родині. У дитинстві батьки ніколи не примушували мене робити те, що не до душі, не навязували свій вибір, прислухалися до мене.

Була, правда, історія, коли я схитрував. Мама дуже мріяла, щоб я танцював і після довгих розмов я погодився. Пішов, за зва місяців занять зрозумів, що це точно не моє, і влаштував цілий спектакль вдома — зробив вигляд, що у мене дуже болить нога і тому на заняття не зможу ходити. А сам відразу побіг ганяти у футбол. Мама це побачила, але не сварилась. Зрозуміла, що це просто не моє. Тому зараз ми також прислухаємось до дітей і навіть кожного ранку запитуємо Мію: «Чим ти хочеш поснідати?» або даємо вибір. Тобто ми ведемо діалог, щоб зрозуміти бажання і прагнення один одного.

— Ваше дитинство припало на 90-ті роки. Для багатьох сімей це був непростий час. Чи скрутно жила ваша родина?

Т.: Не можу сказати, що ми дуже бідували, хоч жилося, звісно, непросто. Вже коли я підріс, мені розповіли батьки, що коли я був маленький, то тато пожертвував військовою кар'єрою, щоб прогодувати родину. Звільнився з Військових сил, не дослуживши кілька років до генеральського звання, бо більше двох років не отримував зарплату. Тобто це зараз я розумію, що моїм батькам тоді було складно, але в дитинстві я цього не відчував. Бо, по-перше, всі навколо були у подібному ж становищі, а по-друге, батьки зробили все, аби ми з сестрою не відчували дискомфорту, і компенсували якусь нестачу матеріального — любов'ю та родинним теплом.

— Напередодні цього навчального року ви були одним з відомих людей, хто долучився до флешмобу підтримки школярів з родин у кризі #вчись_перемагай від СОС Дитячі Містечка Україна. Ви часто берете участь у благодійних проєктах, допомагаєте іншим? Як вважаєте, медійні особистості мають обов'язково займатися благодійністю?

Т: Я думаю, що в наш час без благодійності в принципі неможливо — неважливо медійна ти особистість чи ні. Я не можу сказати, що я якийсь «великий» благодійник, але у скрутні моменти нашої країни намагався допомагати грошима армії, хоч насправді дуже про це не розповідав нікому. Нині, коли бачу, що просять допомогу для дитини, також не можу пройти повз.

І: Щомісяця частину заробітку я перераховую дитині, яка потребує допомоги. Час від часу також публікую на своїй сторінці заклики про допомогу дітям. Раніше, до блогерства, я щомісяця певний відсоток від зарплати автоматично перераховувала у один з благодійних фондів. Бо навчалась я у вузі навпроти Охматдиту і 5 років дивилась у вікна, де бачила повні відчаю очі дітей та їхніх батьків. Мені було боляче, дуже хотілось хоч чимось допомогти змінити цю ситуацію. З першої ж зарплати перерахувала кошти для однієї з пацієнток цієї лікарні.

— На Миколая прийнято вітати знедолених дітей, і найпоширеніший спосіб у нас в країні — це їхати з подарунками в інтернат. В той же час більшість дітей у інтернатах в Україні (92%) не сироти, а діти з бідних сімей. Як ви думаєте, яка допомога дітям буде найбільш ефективною?

Т.: Мені здається, найкраще знати конкретні потреби родини з дітьми, якій хочете допомогти — підгузки, їжа, одяг. Добре, якщо ви знаєте конкретну родину, якій хочете допомогти. Можливо, краще діяти через волонтерські або благодійні організації, які допомагають таким сім'ям з дітьми і знають їхні потреби.

— Якщо б ви писали листа святому Миколаю, які три бажання загадали б?

Т: Нехай це буде банально, але для пандемічного року дуже актуально — щоб всі були здорові. Щоб у всіх була родина — щоб у кожного була хоча б одна рідна людина, з якою можна зустрітися, поговорити, обнятися і отримати заряд тепла і підтримки. І нехай завжди світить сонце — а тут вже кожен нехай по-своєму зрозуміє це побажання.

І: Так само здоров'я собі і рідним. Щоб панував мир. І щоб світ був більше наповнений любов'ю.

Інтерв'ю проведене у рамках інформаційної кампанії усвідомленої благодійності #ПомагайЯкМиколай Благодійного фонду СОС Дитячі Містечка Україна. Організація опікується дітьми-сиротами, родинами у складних життєвих обставинах, відстоює права дітей на виховання у сім’ях. Стати Миколаєм та підтримати родини, які потребують допомоги, можна на сайті фонду. Більше про СОС Дитячі Містечка Україна на сторінках в Інстаграм та Фейсбук.

Записувала Ольга Кайда. Фото: Юлія Сагань @_yuliyasagan_photo; Олена Пономарева @elenponomaryova; особистий архів; Юлія Статник @july.rom; Анна Кей @annakayportraiture.

Слава Каминская
Предыдущий материал

«Моя новая жизнь»: Слава Каминская рассказывает о разводе, детях и бойфренде

Новый год
Следующий материал

Звездный Новый год: как украинские знаменитости готовятся к праздникам

Новости партнеров